У 2020 році Тиврів був встановлений Дієцезіальним Санктуаріем Матері Божої Тиврівської
https://www.facebook.com/parafiatyvriv
Встановлення Санктуарію Матері Божої Тиврівської та мученників за віру в Україні
У першу суботу вересня, 5 вересня, Церква в Україні переживала урочисту подію – проголошення санктуарію.
Святкову Євхаристію очолив Ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії єпископ Леон Дубравський, йому співслужили єпископи Радослав Змітрович, Броніслав Бернацький та Станіслав Широкорадюк, а також священики з різних дієцезії.
На початку канцлер курії Кам’янець-Подільської дієцезії отець Павло Басістий зачитав декрет про встановлення санктуарію Пресвятої Діви Марії Тиврівської та мучеників за віру. У якому також були перераховані завдання, що випливають зі статуту святині: щоденне прославлення чудотворної ікони, молитва в намірі дієцезії та духовенства, запевнення паломникам усіх засобів для спасіння. Крім того, згідно рішення Конференції єпископату перша субота вересня відзначається як День молитовної пам’яті мучеників за віру, а в останню суботу липня відзначатиметься літургійна урочистість на честь Пресвятої Діви Марії Тиврівської.
Після цього декрет та підписані статути санктуарію були вручені новому настоятелю та хранителю святині отцю Кшиштофу Махельському ОМІ.
У слові до зібраних єпископ Леон Дубравський підкреслив, що санктуарій проголошується у нелегкі часи, однак опіка Матері Божої є знаковою. “Лише Діва Марія може нам допомогти, привести нас до Ісуса, вказати правильну дорогу. Хочу, щоб цей санктуарій був місцем, де випрошуємо благодаті, потрібні світу та всім нам”, – підсумував єпископ Дубравський.
Проповідь під час урочистості виголосив ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії єпископ Станіслав Широкорадюк. “Сьогодні ми прийшли, щоб вшанувати мучеників за віру та Діву Марію, прийшли на це місце, в яке вкладено багато праці. Все це можна вшанувати лише одним – звершенням Євхаристії”, – розпочав проповідник. Єпископ пригадав постать легендарного для Поділля священика Андрія Гладисевича, його 12 років заслання до Норільська, які він жертвував за покликання. “Коли я почув про його страждання, я одразу захотів стати священиком. Моє покликання народилося з переслідування”, – підкреслив єпископ Станіслав.
Згадуючи про відвагу мучеників за віру, проповідник також навів приклади з життя о. Дажицького, о. Ванагса. Численні приклади мучеництва описані також у книзі “Переслідувана Церква” – “це мартирологіум української землі”. “Чим більше досвідчуємо переслідувань, тим більше нових покликань та тим більше Божої опіки”, – наголосив єпископ Станіслав та підкреслив, що у наш час важливо бути вірним правді, називати гріх гріхом, а не чеснотою.
На завершення Євхаристії до присутніх звернувся Посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький, який підкреслив, що для нього великою честю є бути в цьому місці, поруч зі священиками, які присутні тут та відбудовували Церкву в Україні.
Слова подяки до гостей та вірян, всіх, хто відбудовував святиню та волонтерів, які готували урочистість, скерував хранитель санктуарію отець Кшиштоф Махельський ОМІ.
На завершення Святої Меси єпископ відновив присвячення Непорочному Серцю Марії та заохотив прибувати до цього місця, аби випрошувати потрібні благодаті та отримати відпуст.
Отець Павло Вишковський ОМІ, який очолює Делегатуру Місіонерів Облатів Марії Непорочної в Україні та є ідейним натхненником Меморіалу мучеників за віру, дослідником історії переслідувань Церкви в Україні, поділився своїми враженнями про сьогоднішню подію: “Для нас Місіонерів Облатів Марії Непорочної відновлення статусу санктуарію у Тиврові це велика подія. Колись це була відома святиня, до якої приходило безліч паломників, а в радянські часи, у 1956 р., цей шедевр Поділля і одну з найбільших святинь в Україні перетворили на неподобство – пластмасовий завод, який став цілковитою руїною у 90-ті рр. Коли рівно 10 років тому Місіонери Облати Марії Непорочної прийшли до Тиврова, протікала стеля, на даху росли дерева, не можливо було жити у покритому вологістю і грибком монастирі. Тоді одразу взялися до відбудови монастиря та храму. Сьогодні дякуємо Богові за те, що в Тиврові діє і молодіжний центр, і реколекційний дім, і Меморіал мучеників за віру, а від сьогодні – санктуарій. Це місце, колись таке славетне, сьогодні знову відроджується. Богу подяка за все!”.
Після Святої Меси у Меморіалі мучеників за віру відбувається Хресна дорога в намірі покликань до священства та богопосвяченого життя.
Роздуми до стоянь приготував о. Домінік Яцков. З нагоди Року молитов про покликання та про святість для покликаних, який відзначається цього року в Україні, тексти роздумів читали єпископи, священики та богопосвячені особи. В основі текстів – свідчення переслідуваних за віру, що переплетені молитвою за священиків, які віддали своє життя за Церкву та вірність Христу.
Ілюстрацією до трагічного, а водночас героїчного часу в житті Церкви можуть послужити слова зі вступу до роздумів. Це лист червоноармійця шостого стрілецького полка Бакинської губернії, Качковського Миколая до о. Фелікса Любчинського: «Дорогий Духовний Отець! Хоча я і здоровий з Божої допомоги, та настрій в мене дуже поганий. В цьому чужому місці, де народ переслідуваний, і незважаючи на це все ж таки люди молилися в храмі, тепер перетворили на військову в’язницю. Спочатку я думав, що це церква, але коли мені довелось супроводжувати в’язнів, ввійшовши на територію, промайнула думка: – в’язниця за Церквою! Але мене здивувало, що в порозі стоїть охоронець. Я думав, що її хочуть переробити під в’язницю, але коли зайшов в середину то побачив, що ікони побиті і навіть не зняті зі стін. В кутках солома, що слугувала арештованим як постіль. За неділю перебування в полку я тільки і чую антирелігійну пропаганду. Впевнився, що єретиків тяжко зломити. «З Божою допомогою вернемося до дому». Ці слова примушують політичних витирати піт з чола, і відкладати на наступний день. А завтра маючи надію, і хоча силу вони мають велику, але таких зубів якими би могли вони перегризати сталь, не мають. Знаю, що Матір Божа розкриває свій покров наді мною і охороняє на далі. Прошу Вас щоб ви молили Богородицю за тих, хто тиняється по таких структурах, щоби Її могутній вплив перемінив їхні душі. Прошу Вас, не відмовте мені прислати ваше фото, на пам’ять про дорогого мені пастиря. Ваш вірний на завжди, Миколай».
Свідчення:
Мати Божа Тиврівська – Свідчення Наталі з Вінничинни про чудо в її сім’ї.
Слава Ісусу Христу! Мене звуть Нестерук Наталя, я із Вінничини. Хочу сьогодні дати свідчення чуда, яке у моєму житті вчинив Господь за заступництвом Матері Божої Тиврівської.
Чому вважаю, те що сталось зі мною є чудом? І Чому саме Матір Божа Тиврівська?
Ми з чоловіком одружились 24 жовтня 2010 року. Наш первісток синочок, Віталій, народився 07.12.2012 року. Тобто зачали ми його уже після 1.5 року подружнього життя. Так, знаю багато хто скаже, що тут такого це не 15-20 років лікування, зустрічала таких людей у своєму житті. І Ви маєте право самі вирішити чудо це чи ні. Та для мене це так. Відразу хочу уточнити, що ми не прибігали по допомогу ні до яких інших методів (народних чи медичних). Лише молитва за заступництвом Матері Божої Тиврівської, я молилась щодня: «Під твою милість прибігаємо…». Коротка і така сильна молитва!
Хочу розповісти, про своє знайомство з Матір’ю Божою Тиврівською та нашу першу зустріч. Якраз у цьому часі мій брат о. Вадим Дорош ОМІ, священик зараз, а на той час постулант, був на практиках у смт Тивров. Знаючи, що ми ще не могли зачати дитину, привіз мені іконку Матері Божої та порадив молитися такому намірі, сказавши, що уже не одне чудо за Її заступництвом відбулося.. З тих пір, Матінка Божа Тиврівська уже майже 10 років займає особливе місце у моєму житті, домі, та серці. Про заступництво, якої щодня прошу за моїх діток, маємо з чоловіком прекрасних сина і доньку.
Щодня, дивлячись на іконку, мріяла і дуже хотіла поїхати до Тиврова, де є Святе відображення Божої Матері. Моя мрія здійснилась менш ніж за рік, після нашої першої зустрічі та подарунку мого брата. Та їхала я не просити про поповнення, а дякувати, так як носила уже під серцем зачате дитятко.
Чи було це чудо? Так! Чому так швидко, коли люди роками просять і не завжди отримують? Чи була моя віра сильніша, чим у інших? На ці запитання я не маю відповіді, лише скажу із впевненістю, що точно знаю, що у Бога усе вчасно та немає нічого не можливого, і не ми вирішуємо як і коли це має статися.
Бажаю усім Божого благословіння та опіку Матері Божої! Дозвольте їм діяти у Вашому житті!
Марійні Дні
Історія тиврівської святині
Історія тиврівського костелу починається ще з 1569 року згадками про дерев’яний римсько-католицький костел, спалений козаками за часів Хмельниччини.
На його місці у 1742 році (за іншими даними, 1752р.,) тодішній власник Тиврова Міхал Ян Калетинський (1672-1756) побудував новий костел, пожертвувавши на будівництво, крім матеріалу, ще й 50 000 злотих.
В 1739 році Калетинський, будучи в Ченстохові, випадково купив у однієї бідної жінки копію ікони Матері Божої Ченстоховської. І привізши її додому, поставив у своїй столовій.
В наступному році (1740) у володіння Калетинського прибули художник Іван Никуленко і портний єврей, для своїх робіт вони розмістились в столовій, де була ікона. Під час роботи вони несподівано помітили, що із ікони виходить незвичайне сяйво. Це сяяння потім бачив і сам поміщик, а крім того і місцевий священик та інші. І після перевірки спеціальною комісією під головуванням луцького єпископа у 1742 р. її визнано чудотворною. Історики та краєзнавці вважають, що саме тому Михайло Калетинський почав у 1742 р. будувати костел.
У той же час пан Калетинський запросив пріора вінницьких домініканців і заявив про своє бажання спорудити при костелі домініканський монастир; зобов’язався виплатити 100 000 злотих з умовою вносити цю суму частинами, щорічно, але без процентів, на випадок же його смерті обов’язок цей переходив до спадкоємців. На його бажання, четверо монахів були негайно поселені при костелі; він призначив їм для проживання дерев’яний будиночок і, крім того, фільварок за Бугом, поля, сіножаті, ставок, мливо і два камені воску. Хоча пан Михайло не дожив до завершення будівництва (остаточно було закінчене у 1760р.), але перед смертю додав ще 50 000 зл., в тому числі 5000 зл. на шпиталь для шести неімущих старців, решту на утримання костелу. Добудовував монастир уже Захарій Ярошинський, який щедро обдаровував монастирі та костели, так, що монахи по праву називали його своїм «Батьком і благодійником».
У 1795р. царський уряд проводить перепис населення з метою обкладання його подушним податком. Завдяки цьому ми можемо дізнатися і про кількість монахів у Тиврівському домініканському монастирі, який входив до складу Луцької єпархії (очолював її провінціал Домінік Вишенський). Отже, у монастирі перебували: пріор (настоятель) Флоріан Косовський, 46р., субпріор Едвард Малярський, 60р., презентант Ніколас Іжицький, 54р., промотор Томаш Вояковський, 50р., скарбник Станіслав Закревський, 36р., брат Доміцелій Бялобжицький, 30р., конверт брат Вінцентій Войсят, 65р. Загальна кількість парафіян за даними 1797 року становила 1711 чол. Варто також згадати і про наявність при монастирі парафіяльної школи, яка існувала з 1812 року.
У 1832 році монастир опинився в числі 10 подільських монастирів намічених царським указом на закриття, оскільки духівництво Тиврівського монастиря було пов’язане з польським повстанням 1830-1831рр., а саме переховувало повстанців, які тікали сюди через підземні ходи, які йшли із кожного села Тиврівщини та навіть із монастиря до м. Вінниці попід р. Буг. Підземелля було вимуруване цеглою і таке широке, що в ньому могло розминутися дві колісниці.
З 1833 року костел у Тиврові стає парафіяльним. Першим його відомим нам адміністратором був ксьондз-канонік Йосип Іванович Дубіневич (до 1847р.). Після нього на посаді адміністратора Тиврівського костелу перебували: Йосип Матковський (до 1885), Йоахім Потемпський (1885-1892), Фелікс Яновський (1892-1894), Йосип Пташинський (1894), Людвіг Томашевський (1894), Юліан Вітушанський (1894-1909), Мар’ян Кульчицький (1909-1911), Владислав Шадурський (1911-1914, 1915-1917), Станіслав Райко (1914-1915).
У 1863 році до Тиврівського костелу належало 1564 парафіян, 1901 року – було вже 2248 віруючих.
Щодо зовнішнього вигляду костелу, то зберігся малюнок Наполеона Орди близько 1871 року, який зображує костел з палацом з боку ріки Південний Буг. На сторінках журналу «Исторический вестник» 1912 року писалося: «Коли в”їджаєш у містечко, насамперед в очі впадає висока гостра дзвіниця костелу, який царює над усіма іншими будівлями і дивиться з висоти своєї величі на скромну православну церкву, нестильну, маленьку. І тоді як православна церква мовчить, костел у визначений час нагадує про себе тоненьким передзвоном».
Костел, – зазначає у свою чергу відомий краєзнавець Д.В. Маликов, – базиліка з двома вежами на фасаді, що не збереглися, і маленькою сигнатуркою на гребені високого даху – був помітний здалеку, з дороги, яка бігла між полів до крутих скелястих берегів Бугу. Тут, біля переправи, де всю увагу привертала вже ріка і дерев’яний міст, і на вулиці, яка, не поспішаючи, піднімалася по річковому схилу, костел зникав з поля зору і з’являвся вже нагорі, за панською садибою, вражаючи уяву своєю важкою, величезною громадою. Суворий фасад скупо оживляють ледь прокреслені пілястри зі спрощеними капітелярами та грайливі рокайлеві наличники вікон і круглі прорізи в третьому ярусі, повністю співзвучні «тоненькому передзвону».
У всьому вигляді монастиря, побудованого за схемою замкнутого хором костелу каре з двоповерховим П-подібним у плані корпусом келій, чітко помітний ефект поступового зменшення об’ємів з їх функціональним, смисловим значенням. На першому місці – фасад костелу, звернений до річки (але головним чином до садиби пана, який будував даний храм). Тут великі пілястри відповідають масштабу будівлі. На бічних же фасадах застосовані пілястри набагато меншого масштабу, спрощений і малюнок віконних наличників. У наступному за храмом крихітному порівняно з дійсно великим костелом монастирському корпусі декор зникає зовсім – гладенькі стіни, ні пілястрів, ні наличників. Пишною розкішшю вирізнявся колись інтер’єр костелу, особливо виділявся різьблений амвон, що зображував алегоричний «корабель порятунку» – з щоглами, вітрилами і навіть сітями» («Исторический вестник»). Макет Нойового ковчега, вирізьблений з дерева варшавськими майстрами. Також за виділені паном Михайлом кошти в Польші була придбана цінна утвар з позолотою, прекрасний 360-трубний орган. Впадав у вічі відвідувачам надгробок з білого мармуру, встановлений подружжю Чеславу і Теклі з Каменських Ярошинським їхнім сином Генриком. Цей пам’ятник, створений у Римі 1856 року Пєтро Тегерані, зображував величезного сидячого ангела зі сповненим смутку обличчям, волоссям, що спадає на плечі, і опущеними додолу крилами. У руці ангел тримав трубу, гра на якій мала покликати померлих на останній суд. Під ангелом, на саркофазі, були вирізьблені обличчя обох Ярошинських.
Та найбільшою цінністю була чудотворна ікона Матері Божої, оздоблена дорогоцінним камінням та численними коштовностями, кожна з яких дарувалася як знак подяки за зцілення. Видатний українсько-польський історик Антоній Йосип Ролле писав, що в літургійний спомин Ченстоховської ікони Матері Божої у м. Тиврів сходиться із різних міст багато паломників. Вони приходять із Подільської, Волинської, Київської та інших губерній, бо ікона мала здатність зцілювати навіть важкохворих та калік. Чудова та обставина, що в честь цієї ікони складено народом кілька пісень та молитов.